Вибачення і каяття

«Можно уже умирать и держаться за красивый флаг".

Це мої слова, які я сказала 2 роки тому. Що за чорт тягнув мене за язика, щоб сформулювати саме ТАК я не знала ще тоді. Це було максимально зневажливо, зверхньо та егоїстично. Я щось собі таке думала, що  це історичний факт, що війни були, є і будуть і це навряд зміниться, незалежно ні від чого:  ні від кольорів, ні від конкретної держави чи розташування на планеті. Чому я сформулювала це саме так різко, безглуздо, зневажливо і максимально недоречно, при тому, що в країні вже йшла війна, я не розуміла тоді і не розумію досі. Зараз, під час повномасштабної війни такі висловлювання взагалі неприпустимі і я би в жодному разі такого б “аргументу” не привела в суперечках. Я не якийсь “доктор Зло”, який потирає рученята від кількості смертей і думає “більше, більше, ахаха”. Я людина, що навпаки не може змиритися навіть з самим фактом існування смерті. Людина, яка досить часто сумує через те, що є і будуть болючі втрати, щоб ти не робив. Я людина, якій важко знаходити сили рухатись далі по життю через те, як все влаштовано в світі і що взагалі коїться. 

Я розумію, що після таких моїх слів важко взагалі чути від мене будь-які слова вибачення чи пояснення. Ще і в них повірити. Але це була моя єдина катастрофічна помилка і дурість за весь час. Я не говорила і не писала більше ніколи, жодного разу, ні до, ні після того посту чогось подібного, що паплюжить нашу країну, національні кольори або важливість людського життя. 

Ще тоді, два роки тому, я одразу зрозуміла, як це виглядає насправді і як це не співпадає з моєю власною внутрішньою позицією. Не співпадає з тим, що я насправді відчуваю. Тоді на якихось незрозумілих емоціях я почала захищатись, і написала те, що написала. І не мала жодного права на такі висловлювання і на таку зневагу. Я майже одразу видалила свій коментар і переписала свій пост, вибачилась перед всіма, чиї почуття я зачепила, але вже було занадто пізно. Розумію, що важко в це повірити і легше думати, що я перевзулась заради грошей. Але це те саме, що стверджувати, що я погана людина і що я завжди була тією, хто просуває подібні наративи, а тут вирішила підзаробити на горі. Це не так. Я хороша людина і жодного разу ні до, ні після, не просувала нічого навіть близько подібного. Від мене ви могли побачити тільки дописи підтримки соціальних проектів чи благодійних заходів, збори на допомогу і подібне. Гроші ніколи не були першим пунктом в моїй роботі і хто знає мене давно - точно це підтвердять. Спочатку я роблю те, що, на мою думку, важливе, а вже потім радію, якщо це ще і продається.

Я аж ніяк не перекладаю відповідальності. Але ще тоді, одразу після тих моїх слів, я зрозуміла, як сильно на мене вплинула імперіалістична пропаганда, що виховує в людях зверхність та меншовартість. Ще тоді я відстежила в собі цю нав’язану культуру знецінення, зокрема всього вітчизняного. У кожного свій особистий момент усвідомлення самоідентифікації і в мене він почався саме два роки тому після того посту. І повністю закріпився в цьому році. 

Ще тоді я змінила свою думку і зрозуміла, що важливо навпаки, більше просувати і підтримувати все українське, бо жити з комплексом меншовартості я більше не хочу. Саме через це, свій новий сайт я зробила з наголосом на українську мову, перевела всю робочу поліграфію на українську, перше звернення, всі робочі шаблони та назви прикрас. А за декілька днів до війни повністю прибрала рос. мову і в соціальних мережах, бо вирішила, що більше не хочу просувати її на свою аудиторію, не зважаючи на те, якою мовою я розмовляла все життя. 

Зараз я сама кого завгодно зненавиділа б за ті слова, що написала тоді. Зараз я пишу максимально щиро і відверто. Якщо бути ще відвертішою, то мені було соромно всі ці два роки за той пост. І час від часу я хотіла цим поділитись публічно, розказати, яка була дурна і як я весь цей час про це шкодую, але…дуже сильно боялась. Що мені не повірять і розчаруються.

Щодо синього та жовтого кольорів.

Тоді, два роки тому, був проект “новий дизайн України” (який я, до речі, після того більше не бачила). Я написала наступне, цитую свої слова: “Есть хотя бы кто-то, кому нравится новый дизайн Украины? Мне никак, ни хорошо, ни плохо. Я вообще не знаю, что можно классного придумать используя желтый и голубой”. Потім ще додала, що, наприклад, прапор Японії стильний. 

Коли почав надходити хейт і звинувачення у зневазі до вітчизняного стяга, я намагалася пояснити, що я в жодному разі не вкладала в свої слова саме зневагу до держави, до України, до національності. То була моя особиста думка виключно про кольори, мій особистий смак. Якщо обговорювати розгорнуто, то в принципі, я (та й взагалі будь-хто) не зобов'язана любити якісь кольори тільки через те, що вони офіційні кольорі моєї держави. Але: 1. я не писала, що вони “огидні”, в чому мене звинувачують, 2. мені подобаються ці кольори в мінімалістичному рішенні, коли це маленьке серце на футболці, коли це краї листівки чи постеру, коли книга з темно-синьою обкладинкою і невеличким жовтим гербом посередині.

Та мені не подобається коли так фарбують ліхтарі на мостах, або паркан вздовж дороги на Почайній. Ще мені не подобається, чому це наш прапор завжди роблять з якогось дешевого та тонкого матеріалу?

Після реакції на мої слова і після наданих аргументів, я усвідомила, що не можна так поводитися в публічному просторі. Бо ця тема більша, за особистий смак. Тому що це чіпляє почуття багатьох людей. Тому що це недоречно і прояв зневаги. 

Я роблю каблучки з прапором ще з 2014 року. За 6 років до тих моїх слів. В цьому році лінійка прикрас колекції поширилась. Ви можете подумати, що заради грошей. Але я не знаю, яким треба бути соціопатом, щоб то була єдина ціль під час таких жахливих подій? 

Моєю ціллю було просувати все українське. Нашу культуру, наші роботи, наших людей. Створювати важливі для нас символи. Нагадувати про те, хто ми є, звідки ми. Щоб відбулося реальне становлення нації в кожному з нас і щоб більше ніколи не повторився той жах, що розпочався в лютому під приводом “єдіного народа”. А вже потім, звісно, ціллю була життєздатність справи мого життя, щоб платити податки, щоб зберегти робочі місця, щоб мати змогу висловлювати свої думки через прикраси. 

Зараз це вже не просто поєднання кольорів. Це невід’ємна частина кожної людини, зокрема мене також, хто є українцем або підтримує нас і нашу незалежність. Це кольори відданості своїй державі, кольори патріотизму, сміливості, волі та незламності. 

Як я вже писала, у кожного є свій особистий момент усвідомлення своєї самоідентифікації і своєї приналежності до конкретної нації. У когось він настає раніше, в когось  пізніше. Для когось він ще не настав, а може і не настане. 

Я не знаю, як ще вибачатись. Мені дуже і дуже прикро за те, що я написала два роки тому. Мені дуже прикро, що зачепила почуття багатьох, зневажливо висловившись про святе. Це був єдиний раз і єдина помилка. Чи має людина право на помилку? Чи має людина право на зміну свого ставлення і відношення? 

Я не поїхала з країни, хоча мені було куди їхати і де жити. Я продовжую працювати і багато чого тягну зараз сама. Продовжую платити податки, тримати робочі місця. Роблю благодійні аукціони по збору коштів для підтримки армії, гуманітарного штабу та на підтримку притулку “покинутих тварин війни”. Заохочую людей проходити донацію крові та плазми, бо це важливо і рятує багатьох.

Ще раз прошу вибачення у всіх, кого образила і чиї почуття зачепила. Кому зробила своїми словами боляче. Я пишу це відверто і це саме те, що я думаю і відчуваю.